Україна-2035. Які перспективи після тріумфу? (дистопія Михайла Кухара)

Десять років тому, коли нарешті завершилася російсько-українська війна, яку нині називають Останньою війною цього століття в Європі, сподівання щодо економічного розвитку України були не просто оптимістичними, вони досягали небувалих висот!

Навіть сьогодні, коли ми дивимося на все це з відстані 10 років, у світі не вщухають суперечки: чи вважати повоєнне десятиліття "українським економічним дивом", як його називає європейська преса, чи "спринтерським забігом з гирями на ногах", як його називає нинішній нео-ліберальний Президент Америки Марко Рубіо. І нам вкрай важливо не прогаяти суть за привабливою картиною очевидних досягнень цієї героїчної країни, що захистила Європу від "останнього диктатора століття" Володимира Путіна. І зрозуміти чому половина економістів так люблять "українське диво", а інша половина так жорстоко критикують її модель післявоєнного розвитку.

Щоб розібратися в цьому, дозвольте нагадати вам основні історичні факти.

Настав 2025 рік. Після раптової смерті російського диктатора Владіміра Путіна та спричиненого цим владного хаосу в Кремлі, російські окупаційні війська почали неорганізовано відступати з українських територій. Подій цього року вистачило б на ціле десятиліття: Україна відновлює контроль над своїми землями в межах, визнаних ООН, практично без великих боїв - ворожі війська здаються чи тікають, втративши бажання продовжувати війну.

У російському гарнізоні, що розташований в Придністров'ї, регіоні Молдови, який раніше контролювала Росія, спалахує заколот серед військовослужбовців-українців з Бессарабії. У результаті Молдова мирно відновлює контроль над цією територією. Після тридцяти років існування, підтримуваний Росією самопроголошений анклав, розташований між Україною та Молдовою, нарешті здобуває свободу та міжнародне визнання у складі Молдови.

У Мінську, столиці Білорусі, цього разу не сотні тисяч, як у 2020 році, а мільйони громадян виходять на вулиці, щоб проголосити нову, незалежну від Росії демократичну державу, яка прагне приєднатися до Європи, подібно до України. Поліційний опір виявляється зламаним після того, як армія, не бажаючи підтримувати проросійський уряд, приєднується до протестуючих.

Європа та Америка, бажаючи підтримати та віддячити Україні за її героїчний захист континенту від російської агресії, започатковують 5-річну програму Відновлення та Розвитку на суму 300 мільярдів євро. Крім того, ще 300 мільярдів євро з російських золотовалютних резервів, заморожених на Заході на початку війни у 2022 році, буде перераховано на рахунки Національного банку України як репарації до кінця 2025 року.

600 мільярдів євро, навіть якщо вони будуть розподілені протягом п'яти років, означатимуть зовнішні вливання в розмірі 120 мільярдів євро щороку. Ніхто в історії ще не спостерігав, як економіка з ВВП менше ніж 200 мільярдів доларів на рік раптово отримує по 120 мільярдів протягом п'яти років поспіль! Навіть Китай, з його 20-трильйонною економікою, отримує менше 100 мільярдів інвестицій на рік. Ми можемо стати свідками найбільшого економічного дива в історії! Цю цитату нобелівського лауреата з економіки Пола Кругмана, виголошену після затвердження фінального плану допомоги Україні від ЄС та США на початку 2026 року, останні десять років згадують як головне економічне пророцтво. Це пророцтво часто згадується, коли йдеться про Україну, її успіхи та особливе місце й долю на континенті.

Нещодавно, під час мого візиту до Києва, один український політик, який працював у адміністрації президента Зеленського десять років тому, розповів мені цікаву історію. Політик поділився спогадами про те, як у 2024-2025 роках, коли Зеленський увійшов в історію як Президент-переможець "Останньої війни на континенті", найвище українське керівництво найбільше хвилювалося через економічні наслідки своєї Перемоги.

"Нам здавалося тоді, що ми не впораємося з проблемою безробіття, коли мільйон чоловіків повернеться з фронту і, не знайшовши роботи всередині країни, поїдуть, як і їхні дружини до цього, жити в Європу", -- сказав колишній високопосадовець уряду Зеленського, поки ми чекали з ним поруч у черзі в зоні прилітавши нового київського аеропорту "Макарів", побудованого минулого року. Система Face ID, яка замінила в ньому паспортний контроль, працювала на локальному штучному інтелекті. І її збої породжували не малі черги в зоні прильоту.

Ми обидва посміхнулися, коли він договорив, бо в наступне десятиліття все сталося з точністю до навпаки: вливання колосальних для такої маленької економіки грошей на три роки перетворили Україну на великий будмайданчик, де будувалося все: автобани, аеропорти, житло, логістичні хаби, малі та середні виробництва.

Типова картинка українського села у 2025-2027 роках: колишні військові дрони, що ідеально рівномірно зрошують поля пшениці та виноградники, - сільське господарство в цій країні в перші три повоєнні роки зробило квантовий технологічний прорив. А принаймні дві компанії українських агродронів отримали сьогодні мільярдну оцінку на провідних криптобіжах світу.

Типова міська картинка Києва того часу: гори пилу та будівельних лісів, місто стоїть у суцільній пробці, що складається з мерседесів бізнесменів з усіх країн світу, які злетілисяробити бізнес до Києва як колись до Дубаю. У Києві не вистачає офісних центрів та апартаментів для всіх - і тому він будується вшир та у височінь.

До 2033 року ми побачимо новий обличчя Києва — Brand New Kyiv, який нагадуватиме Дубай десятирічної давнини, але з більшою кількістю зелених зон і комфортнішими умовами для життя. Місто матиме два головні ділові центри: район сучасних скляних хмарочосів на Рибальському острові та в колишній промисловій зоні на Корчуватому.

Завдяки революційній швидкості та зручності дрон-доставки NOVA Dron, двом мальовничим набережним широкого Дніпра, завжди переповненим ресторанам, де вільний столик знайти майже неможливо, і стильним, модно вдягненим українцям, чий дух успіху та свободи здобув їм славу по всьому світу.

Проблема безробіття в Україні після перемоги 2025 року тривала не більше року. Потім, як влучно висловився один з американських економістів, який нещодавно отримав Нобелівську премію за дослідження "українського економічного дива", безробіття "захлинулася в грошах".

Зарплати в цій країні стали зростати небаченими в Європі XXI століття темпами -- Велике Будівництво-2, як називають цей період, вимагало мільйони робочих рук -- від будівельників та інженерів -- до топ-менеджерів і айти-фахівців.

Десять років тому вважалося, що Україні не під силу впоратися з таким масштабом робіт з будівництва майже нової країни на місці старої без масової міграції з азійських країн. Проте, навіть тодішні макроекономісти помилилися у своїх прогнозах. Справа в тому, що ще до війни 2022-2025 років понад 3 мільйони українців імігрували до країн ЄС з економічних причин. За три роки війни кількість мігрантів збільшилася ще на 6,5 мільйонів, і в 2024-му нестача 10 мільйонів робочих рук здавалася непереборною проблемою, — згадує член уряду Зеленського, який працював у Мінекономіки України в 2024-2025 роках.

Проте, як вже казав, згаданий вище Пол Кругман "нам всім довелося добряче здивуватися та переглянути свої уявлення про те, якими взагалі темпами може рости економіка та зарплати в ній, коли ми говоримо про кейс України та безпрецедентні грошові вливання в цю країну!"

Почавши з повоєнних 500 доларів на місяць у 2024 році, середня зарплата в Україні до кінця 2025 року піднялася до 900 доларів, а в 2026 році вже перевищувала 1500 євро.

Це більше, ніж більшість українських мігрантів заробляли в країнах ЄС будь-коли. Тож запрошувати мігрантів із Азії не довелось, бо за даними Евростату, вже в до 2028 року українських мігрантів у ЄС залишилося менше ніж до війни. А це означає що 7 мільйонів людей повернулися в Україну, щоб прийняти участь в "українському економічному диві".

У 2035 році середня заробітна плата в Україні перевищує 2500 євро на місяць. ВВП країни, як і передбачав Пол Кругман, зріс у п'ять разів за останнє десятиліття. Нині Україна має трильйонну економіку. Колись найменш розвинена держава Східної Європи, завдяки "десятиріччю прогресу", тепер Україна входить до трійки найрозвиненіших країн регіону разом із Польщею та Туреччиною, як за розміром ВВП, так і за рівнем життя населення.

Сьогодні, у серпні 2035 року, коли Україна готується святкувати 45-річчя своєї Незалежності та 10-річчя Перемоги, відомого як "День Перемоги та Звільнення Братських Народів", що відзначається одночасно в Києві, Мінську та Кишиневі, я сиджу у модному ресторані "Фелліні" на даху одного з найвищих будинків у Києві. Звідси відкривається чудовий вид на найбільшу скляну вежу Європи — Taryan Tower Business. З двома українськими економістами ми обговорюємо дві основні проблеми, з якими стикається ця, безсумнівно, успішна країна через десятиліття після своєї перемоги: нову хвилю еміграції та витік капіталу з України.

Європейцю, який вперше потрапляє до Сінгапуру, Дубаю чи Гуанчжоу і бачить перед собою буквально "Місто з Майбутнього", що вражає своєю сучасною архітектурою, багатством мешканців та комфортом життя, часто складно повірити, що у цих "марсіан", які так швидко випередили своїх сусідів по розвитку, теж можуть виникати проблеми.

Адже все, що можна прочитати про Україну у відкритих джерелах або побачити на власні очі на вулицях Києва, - говорить про інше. Що саме українці перебувають на вершині свого успіху за всю новітню економічну історію країни. Але економісти, котрі прийшли зі мною на зустріч, говорять про глибокі внутрішні проблеми, які, як вони вважають, скоро можуть призвести до кризи, вийти з якої буде чи не складніше, ніж у 2025-му році: втеча людей і втеча капіталу.

У 2024 році, за рік до Перемоги, наш уряд, стикаючись зі зростанням військових витрат, вирішив підняти податки, замість того, щоб просто попросити додаткові 2-3 мільярди доларів у Заходу (тоді нам надавали по 50 млрд доларів щорічно). Це рішення виявилося фатальною помилкою, яку ми так і не змогли виправити, оскільки багато політиків досі її не усвідомили, -- зазначає професор економіки Ярослав Романчук, відомий як співавтор реформаторських програм в Україні та Білорусі.

За словами професора, ще до початку війни Україна була оточена країнами, які залучали інвесторів за рахунок нижчих податкових ставок. Наприклад, у Болгарії податки на корпоративні та особисті доходи становили 10%+10%, у Чехії діяли пільги до 9%, а Польща пропонувала численні податкові преференції. Це були початкові умови, які, як вам відомо, значно покращилися за останнє десятиліття завдяки міжнародній податковій конкуренції. На фоні розвитку паралельних фінансових систем та криптовалютних розрахунків, більшість країн Європи, особливо в Східній Європі, знизили загальний рівень оподаткування до 25% від ВВП.

Держави змагалися між собою за привернення до своїх територій найцінніших і високооплачуваних фахівців, включаючи як висококваліфікованих робітників, так і розробників штучного інтелекту. Ці спеціалісти, як відомо, у сучасному світі можуть легко стати "цифровими кочівниками" і жити практично в будь-якому куточку планети.

Україна, яка до війни мала податкове навантаження на рівні 41%, у перші п'ять років відновлення різко збільшила його до 55%. Уряд кожного разу легко знаходив обґрунтування для такого підвищення: фінансові ресурси для відбудови країни завжди необхідні.

- Одним із аспектів "українського економічного дива", - зазначає професор Романюк, - стало те, що завдяки значним фінансовим ін'єкціям ззовні економіка демонструвала вражаючі темпи зростання, попри збільшення податкового навантаження.

І це справді так. Найбільшою корпорацією країни з оборотами у 100 млрд доларів на рік стало Державне агентство з реконструкції та розвитку та однойменний банк.

Вони управляли потоками сотень мільярдів, розподіляючи державні замовлення на будівництво аеропортів, автобанів та нових міст. Ці замовлення передавалися спеціалізованим державним компаніям другого рівня. Одні з них займалися зведенням мостів, інші спеціалізувалися на автобанах, військово-промисловому комплексі або новітніх телекомунікаціях.

Генерація електроенергії в країні подвоїлася за рахунок будівництва нових маневрених "малих реакторів", що працюють на збідненому урані. Усі вони збудовані за державні кошти та належать сьогодні держкорпорації "Енергоатом" розкидані рівномірно по "новому промисловому кластеру", котрий розкинувся в п'яти західноукраїнських областях.

План 2025-2035 для відновлення України, колись профінансований грошима Євросоюзу, припускав, що за 300 мільярдами державних коштів з бюджету ЄС прийдуть наступні 300-400 мільярдів приватних інвестицій. Але, як ми можемо сьогодні констатувати, через високі податки вони не так і не прийшли в Україну. Вони прийшли у Молдову.

Кишинів вразив мене безліччю голографічних реклам, які супроводжували приїжджих від нового сучасного аеропорту до серця цієї невеличкої країни. За останні 10 років її успіхи не були такими помітними, як в Україні, і країна все ще поступається своїй щасливій сусідці за рівнем зарплат та середньодушовим ВВП. Проте зовнішній вигляд молдавської столиці трансформувався так само кардинально, як і в Києві: більшість голографічних білбордів на вулицях і вздовж доріг рекламують інвестиційні компанії, що пропонують вигідні можливості у нерухомість та цінні папери на крипторинку. Центральні вулиці та проспекти Кишинева тепер прикрашають нові висотні офісні будівлі з вивісками найбільших світових інвестиційних банків, таких як JP Morgan і HSBC, а також криптобірж, таких як Binance та WhiteBit.

Для тих, хто погано знає історію цієї країни, я нагадаю, що у 2024 році, до закінчення останньої Великої Війни на континенті, Молдова, разом з Україною, значилася у списку найбідніших за рівнем життя та доходу країн у регіоні.

Майя Санду стала справжньою легендою своєї країни, аналогічно до того, як Володимир Зеленський здобув славу у своїй. За її правління відбулося мирне повернення Придністров'я у рік Перемоги 2025-го. Цей історичний момент міг би вже забезпечити їй місце в історії, але вона досягла ще більшого. Навіть через сім років після завершення свого другого президентського терміну, Санду залишається найпопулярнішим і найшанованішим політиком країни завдяки своїм реформаторським зусиллям. Вона підписала унікальний договір з Євросоюзом, що став основою для стрімкого економічного зростання та процвітання країни, які очевидні всім у 2035 році.

Молдова, подібно до Грузії та Білорусі, у цьому десятилітті не мала великих можливостей для економічного прориву. На відміну від України, західні країни не запропонували їм підтримки у створенні сучасної держави замість старої.

У 2025 році Майї та її команді реформаторів, яка складалася з провідних фахівців IT і крипто-індустрії, довелося розробити власний план для досягнення успіху в умовах конкуренції зі могутньою сусідкою, що демонструвала стрімке зростання доходів. У перші три роки після війни, яка завершилася в 2025 році, ситуація була особливо складною. Проте, до 2028 року, цей план почав приносити результати, хоча й вимагав значних трудових ресурсів для реалізації проекту "Велике Будівництво-2".

Вони вигадали такий задум.

Молдова свідомо перетворилася на легальний європейський офшор для фінансового сектора та сектора високих технологій, крипторинка та всього, що з ним пов'язано. По-суті, повторивши успіх раніше відомих всім фінансових центрів Європи -- Ліхтенштейну та Люксембургу. Але акцентуючись на фінансових технологіях 20-30-х років XXI століття.

Поки Україна могла собі дозволити зростати на грошових над-вливаннях ззовні, зберігаючи 50%+ податки в корпоративному секторі та швидко наростивши рівень податків на персональні доходи населення до 40%, копіюючи найгірші європейські практики, які 10 років тому здавалися передовим досвідом ЄС, Молдова зробила ставку на залучення в країну підприємців з усього світу, зацікавивши їх простотою ведення бізнесу та найнижчими податками на континенті.

Мій співрозмовник Олександр Колтунов, який був радником президента Санду у період з 2024 по 2028 роки, розповідає про гарячі дебати в Брюсселі. Тоді Україна наполегливо вимагала все більше фінансування для розвитку та відновлення, спираючись на міцну підтримку в Європарламенті з боку європейських компаній та банків, які бачили у цьому можливість заробити мільярди євро. У той час Молдова мала лише одну прохання: затвердити дорожню карту для зниження податків у новій криптоіндустрії. Як член європейської економічної спільноти, Молдова не могла прийняти таке рішення без узгодження з ЄС.

Однак, врешті-решт, лобісти країни здобули перемогу у своїй дворічній боротьбі з європейською бюрократією, запровадивши так звану "Директиву по Молдові". Це стало переломним моментом у розвитку країни. Сьогодні більшість молдован вважають запуск "Реформи Санду" у 2026 році ще більш значущим досягненням колишньої президентки, ніж її перемогу у Придністров'ї у 2025 році.

Далі хроніка фінансових та крипто-реформ країни виглядала так: у 2026 році Молдова, випереджаючи ЄС на рік та одночасно з США, Китаєм, Гонконгом, Сінгапуром та Кореєю, запроваджує CBDC. Завдяки спрощеним правилам використання криптовалют, полегшеному ліцензуванню та максимально сприятливому національному законодавству для криптоінвесторів, Кишинів за два роки стає найбільшим регіональним центром криптофінансів. Один за одним у столиці Молдови з'являються нові банки та біржі.

Відчувається гостра потреба у кваліфікованих фахівцях. Вирішальну роль у подоланні цієї кризи зіграли білоруські ІТ-спеціалісти, розповідає Олександр Колтунов, який сам є уродженцем Білорусі.

Після масових протестів у Білорусі в 2020 році, сотні тисяч білоруських IT-фахівців, які вже тоді працювали на світовому рівні з провідними компаніями індустрії, розсіялися по всьому світу. Багато хто переїхав до Кишинева, інші обрали Кіпр і Лісабон до того, як Португалія заборонила в'їзд "цифровим кочівникам". У результаті, значна кількість з них нині проживає та реалізує свої проекти тут, у Молдові.

Передбачаючи кадрову проблему для нової галузі, Майя почала інвестувати безпрецедентні суми в університети, які на той час здавалися всім незвичними, запрошуючи викладачів з усього світу, — згадує Олександр. — Усього було створено чотири таких заклади, уявляєте? — перепитує він мене, і я навіть зараз не можу осягнути чотири IT-університети з американськими викладачами в такому невеликому місті, яким і досі, у порівнянні з Парижем, Варшавою чи Києвом, залишається Кишинів. Я лише знизую плечима у відповідь, даючи зрозуміти, що таке важко уявити навіть зараз, не кажучи вже про 10 років тому.

Доречі, будівля одного з них ще й досі не зведена до кінця, але процес навчання у всіх чотирьох був запущений відразу ж, дистанційно, не чекаючи завершення будівництва кампусів. І сьогодні вже четверо із першої хвилі випускників цих університетів, керують мільярдними компаніями.

Сідаючи на рейс із Кишинева до паризького аеропорту Шарль де Голль, я швидко пройшов паспортний контроль, що без збоїв ідентифікував мене. У кафе я посміхнувся монітору-гаманцю, який безконтактно списав гроші за свіжий еспресо і круасан з мого паризького рахунку. Повертаючись до редакції, я продовжував розмірковувати над дивовижною дилемою двох країн. Кожна з них, а обоє були найбіднішими на континенті після війни 2022-2025 років, досягла приголомшливого успіху за останнє десятиліття, хоча й абсолютно різними способами.

Київ, зі своїм вражаючим багатством, переповненими ресторанами та розкішними автомобілями, де значна частина бізнесменів обіймає високі посади в успішних державних монополіях, що виросли на європейських дотаціях у 2020-х роках. Водночас, багато хто з них має молдовський паспорт, аби сплачувати податки там. Молоді айтішники, заробивши свої перші гроші, прагнуть стати "цифровими кочівниками" та швидше перенести свої бізнеси з України, однієї з найбагатших країн регіону з найвищим рівнем податків у Східній Європі.

І Кишинів. Місто, де в кожному кафе можна почути англійську мову, а вулиці переповнені студентами з усіх куточків Європи. Тут, у затінку місцевих скверів, молодь, одягнена в SmartGlasses, насолоджується домашнім молдавським вином, що є єдиним зв’язком з місцевістю, адже в думках і діях вони вже давно стали "цифровими кочівниками" економіки майбутнього. Недарма, як свідчить статистика 2035 року, в цьому місті щогодини з'являються три нові AI-компанії, а щомісяця реєструються три нео-банки або великі крипто-фонди з усього світу.

Кишинів, де 10 років тому президент-реформатор Майя Санду довірила будувати економіку нового типу не державної бюрократії, а "невидимій руці ринку", не вагаючись у своєму виборі: чи дати своїм громадянам "вудочку" чи "рибу", ілюзію соціальної справедливості чи економічну свободу.

Сьогодні, враховуючи крах лівих економічних течій у Євросоюзі, такий політичний вибір здається очевидним, але тоді, у далекому 2024 році стати на бік економічних свобод - означало піти проти мейнстриму.

Мені досі прикро, що Україна десять років тому, маючи вибір між "вудкою" вільної економіки з легкими умовами для бізнесу та "рибою" величезних дотацій на відновлення, обрала "багато риби і негайно", - зазначає професор Романчук. Як свого часу сказала видатна Маргарет Тетчер: "Соціалізм привабливий, але чужі гроші мають властивість закінчуватися!", - наводить професор крилату фразу, якій вже півстоліття, але яка й досі болісно відгукується в контексті політики патерналістських держав.

Україна за одне десятиліття, завдяки безпрецедентній програмі відновлення досягла того рівня добробуту, до якого, скажімо, Іспанія та Португалія йшли 40 або 50 років. І дивлячись на те як виглядає країна ззовні неможливо це назвати нічим іншим, окрім успіху. Але тепер і перед нею стоїть те саме питання, що й перед усіма старими країнами-членами ЄС: "А що ж далі?"

Професор Романчук зазначає, що найбільший парадокс полягає в тому, що відповідь на питання вже не просто записана, а висічена в камені на мармуровій стелі біля входу до економічного університету в Кишиневі. Це цитата відомого американського економіста Артура Лаффера. Парадоксально, продовжує професор, що Лаффер проголосив цю цитату в Києві ще в 2015 році, коли він консультував Міністерство фінансів України щодо комплексної ліберальної податкової реформи за часів президентства Порошенка. Однак, в Києві його порадою так і не скористалися. Натомість, її успішно впровадили в Кишиневі.