Діти втратили навичку перебування в колективі. Як українські педагоги сприяють відновленню освітнього процесу для учнів у період повномасштабної війни?
Через широкомасштабну війну, окупаційні дії та вимушене навчання в укриттях, сучасні українські школярі стикаються з втратою комунікативних навичок, труднощами в соціалізації та прогалинами в знаннях з різних предметів. Ці знання вони наздоганяють у навчальних центрах, відкритих завдяки підтримці ЮНІСЕФ.
Пандемія COVID-19 та початок повномасштабної війни стали серйозними викликами для української системи освіти. Перехід на дистанційне навчання, вимушена міграція, проблеми з інтернет-зв'язком, уроки в укриттях, стресові ситуації для учнів та викладачів кардинально змінили шкільну реальність та безпосередньо вплинули на академічні досягнення учнів.
За даними міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022, результати якого було оприлюднено на початку 2023 року, успішність українських учнів погіршилася в порівнянні з 2018 роком. Зниження показника з математики склало 12 балів, з читання -- 38 балів, з природничо-наукових дисциплін -- 19 балів.
Виділити вплив війни на дітей досить складно, оскільки вони також навчалися онлайн під час пандемії COVID-19. Тут ми стикаємося з акумулюючим ефектом. Якщо зосередитися саме на війні, то кожна дитина в Україні так чи інакше відчула її вплив, зокрема і в академічному плані. Страхи, стреси, невизначеність щодо майбутнього – все це впливає на дітей. Особливо це стосується тих, хто повністю залежить від онлайн-навчання. Ми стикаємося з більшими труднощами, коли йдеться про школярів, які не мали доступу до звичайних уроків, – зазначає в коментарі для NV Еммануель Абріу, керівник освітніх програм українського офісу ЮНІСЕФ.
У роботі у підтримці освіти, зокрема щодо подолання освітніх втрат в Україні ЮНІСЕФ фокусується на п'яти ключових напрямках. Перший -- забезпечення доступу до безпечного процесу навчання у школах для кожної дитини, другий -- оцінка академічного рівня дітей. Третій аспект -- це фокусування викладання у школі на таких пріоритетних моментах, як мова, а саме читання та грамотність, математика та наука. Четвертий напрямок -- забезпечення максимальної ефективності цього навчання, особливо тоді, коли йдеться про необхідність постійно переривати навчання в зв'язку з тривогами і обстрілами. П'ятий аспект -- це підтримка психологічного добробуту дітей.
Система компенсації освітніх втрат існувала в Україні ще до початку повномасштабної війни, відзначає Еммануель Абріу. Саме цей підхід ЮНІСЕФ використовує в даний час, адаптуючи його до сучасних умов та актуальних викликів.
Порівнюючи 2022-2023 та 2023-2024 навчальні роки, можна відзначити, що 700 тисяч школярів змогли повернутися до очного чи змішаного навчання. За даними попереднього академічного року, станом на червень 2023 року, близько 600 тисяч дітей навчалися виключно онлайн. Це не лише діти, які проживають поблизу лінії фронту, але й внутрішньо переміщені особи, які переїхали в інші регіони, але продовжували навчання в своїх школах дистанційно, зазначає Еммануель Абріу.
Серед проблем, що виникають у зв'язку з дистанційним навчанням, вона відзначає також недостатнє матеріально-технічне забезпечення учнів необхідними гаджетами, перебої з інтернет-з'єднанням та труднощі, які виникають у вчителів при адаптації шкільної програми до дистанційного формату. Адже викладання онлайн або у змішаному форматі, з пошуком нових методик, є досить складним завданням.
Для компенсації освітніх втрат ЮНІСЕФ у співпраці з державними структурами та неурядовими організаціями відкрив мережу освітніх центрів у різних населених пунктах. Ці центри допомагають учням надолужити пропущений матеріал, підготуватися до нового навчального року або до іспитів.
Освітні центри забезпечують дітям доступ до очного навчання і створюють середовище для здобуття вікових академічних навичок. Ці центри не покликані замінити традиційне шкільне навчання, але вони допомагають дітям надолужити прогалини в знаннях, підкреслює Еммануель Абріу. Наразі в Україні функціонує понад 150 таких центрів, розташованих у дев'яти областях: на півдні і сході країни, а також у Полтавській та Сумській областях. Загалом їхніми послугами скористалися близько 50 тисяч дітей.
Згадане вище дослідження PISA також показує, що в 2022 році в середньому 14,7% учнів в Україні повідомили, що зазнавали булінгу принаймні кілька разів на місяць, а 7% учнів зазнавали булінгу часто.
"Щодо булінгу, у мене немає точних даних, що дозволили б оцінити масштаб цієї проблеми. Однак наші партнери отримували відгуки як від батьків, так і від дітей ВПО, які висловлювали побоювання щодо інтеграції в нову школу через страх булінгу. Сам булінг може негативно впливати на мотивацію школярів ВПО інтегруватися в нове навчальне середовище та відвідувати нові школи очно," -- зазначає Еммануель Абріу.
Напередодні нового навчального року Саша Горчинська поспілкувалася з трьома вчителями, які допомагають дітям надолужувати втрачені знання у освітніх центрах від ЮНІСЕФ в різних містах України.
Зоя Стрюк, викладачка англійської мови у місті Южне, Одеська область, родом із Вугледара, що у Донецькій області.
Я мешкала у місті Вугледар, яке тепер опинилося в зоні активних бойових дій. Через повномасштабну війну я переїхала до міста Южне в Одеській області, де знайшла роботу за своєю спеціальністю. Зараз я працюю викладачкою англійської мови в міському ліцеї № 1. Цього року виповнюється вже 30 років моєї педагогічної діяльності. З теплом згадую свою колишню школу, де працювала з початку своєї кар'єри до 2022 року, та всіх колег — як тих, хто вже пішов, так і тих, хто досі працює. Це дуже теплі спогади.
У Южному мені запропонували співпрацю з ЮНІСЕФ для підтримки дітей у подоланні освітніх втрат, спричинених війною. Це особливо важливо для тих, хто приїхав із регіонів, де тривають активні бойові дії, і не мав можливості навчатися або навчався дистанційно. Вони стикалися з численними викликами війни: відсутністю електроенергії, зв'язку, повітряними тривогами. У нашому місті багато таких дітей, оскільки Южне межує з Миколаївською та Херсонською областями, і багато родин переїхали сюди. Також є діти з Луганської та Донецької областей.
Сучасним дітям часто не вистачає комунікативних навичок, вони стають дедалі замкнутішими. Проблема полягає в тому, що бажання спілкуватися, відкриватися та ділитися чимось особистим поступово зникає. У нашому освітньому центрі працюють не лише викладачі, а й психологи. Під час занять з англійської мови я також намагаюся налагодити з ними контакт, але вже через іноземну мову. Ми організовуємо спікінг-клаби, де обговорюємо різні теми. Я ставлю питання, проводжу комунікаційні вправи, щоб допомогти дітям розговоритися. Багато з них зараз налякані через те, що пережили різні складні ситуації.
Багатьом дітям довелося покинути свої домівки і залишити звичні речі через те, що батьки не могли взяти все з собою. Неможливо вмістити все своє життя в одну валізу і перевезти його в інше місце. Діти, що жили в селах, розповідали, що змушені були залишити там великих тварин. А відомо, що в селах діти часто допомагають батькам доглядати за тваринами, і це також є великою травмою. Я, наприклад, також виїхала зі свого міста, забравши з собою кота. Важливіше було взяти його, аніж якісь речі. Я б, мабуть, не змогла продовжувати насолоджуватися життям, знаючи, що мій кіт, який прожив зі мною шість років, залишився під обстрілами. Це дуже важко.
Я працюю з дітьми різного віку. Маю урок на тиждень з учнями 1-4 класів. Звісно, там своя специфіка. З такими дітками треба планувати більш активніші вправи, тому що увагу треба утримувати, тобто змінювати весь час види діяльності на уроках, щоб їм було цікаво, щоб вони не нудьгували і щоб не втомлювались. Старші діти ж готуються до іспитів у наступному році або просто хочуть підтягнути втрачені знання з граматики англійської мови. Це складно, тому ходять для того, щоб надолужити свої втрати саме в цьому напрямку, націлюючись на те, що будуть здавати НМТ-тест або ЗНО, якщо все буде добре. Так що приходиться працювати і з тими, і з тими віковими категоріями.
Деякі діти легше адаптуються до онлайн-навчання, особливо ті, хто вже чотири роки вчиться дистанційно. Перед початком повномасштабної війни був період пандемії COVID-19, коли навчання також проводилося в онлайн-режимі. Наслідки такого формату навчання можуть бути руйнівними: діти починають боятися переходу до офлайн-шкіл і зіткнення з новим соціумом, який може їх не прийняти. Ці підліткові страхи стають особливо виразними, коли дитина турбується про те, як її сприймуть у новому колективі. Наприклад, після навчання в 1-4 класах офлайн, потім періоду коронавірусу і війни, опинитися в новому середовищі стає великим викликом. Це лякає, і з цими внутрішніми страхами потрібно боротися.
Деяким дітям, навпаки, подобається навчання в онлайні, оскільки їм допомагають батьки. Наприклад, якщо мама чи бабуся не працюють, то виконувати завдання стає легше, ніж сидіти в класі і писати контрольну. Проте, шкільне життя найбільше запам'ятовується завдяки участі у різних заходах, конкурсах та змаганнях. Коли ми дорослішаємо і зустрічаємося з однокласниками, згадуємо саме ті моменти, коли разом брали участь у спільних активностях. Однокласники формують важливу частину нашої спільноти.
Час впливає на дітей, на дорослих, і з часом змінюється покоління дітей. Вони стають більш технічними, сучасними, гарно розбираються в усіх гаджетах. Це змушує і мене не стояти на місці. Намагаєшся теж змінюватися за вимогами часу. Але ж діти залишаються дітьми все одно, як би не впливав на це час, як би не впливали технічні новинки, гаджети. Все одно вони відчувають, коли до них гарно ставляться, відчувають, коли вчитель намагається знайти контакт і охоче йдуть назустріч.
Протягом моєї педагогічної кар'єри траплялося різне. Проте, як кажуть, бути вчителем – це справжнє покликання. Люди, які випадково потрапляють у сферу освіти, швидко її покидають, бо не можуть адаптуватися. Вчителювання – це спосіб життя, який вимагає повної самовіддачі. Ми працюємо не заради матеріальної винагороди, адже наша праця не надто високо оцінюється фінансово. Ми працюємо заради любові та вдячності дітей, які з теплом згадують нас у дорослому житті.
Владислав Левченко, педагог з математики в місті Апостолове, розташованому в Дніпропетровській області.
Всі мої предки по лінії батька були вчителями. Та, якщо чесно, я спочатку взагалі не хотів ставати вчителем. Коли закінчив школу, казав: що хто завгодно, але не вчитель. Вступив до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, де здобув фах інженера-конструктора ракетної техніки. Певний час працював на ДП Конструкторське бюро Південне. І коли в нас почалась криза, закриття кордонів, коронавірус, довелося шукати іншу роботу -- не було за що жити у Дніпрі для інженера такої галузі. Тоді подумав: а ким взагалі працювати інженеру-конструктору фізико-технічного факультету? В університет йти працювати я, звісно, вже не хотів, хоч і вступав до аспірантури.
Вирішивши стати вчителем фізики, я повернувся до рідної Апостолівської громади. У місті Апостолове мені пояснили, що для роботи вчителем необхідно мати відповідну освіту та пройти спеціальні курси, оскільки моя поточна кваліфікація не відповідала вимогам. Таким чином, мене погодилися взяти на роботу лише за умови, що я здобуду педагогічну освіту. Тож я вступив до Криворізького державного педагогічного університету.
Взагалі-то я хотів піти викладати фізику, але фізики вже були. Сказали, що в районі немає математиків. Це проблема не лише у нашій громаді чи в нашому районі. Викладати точні дисципліни, навіть в школі -- нелегка справа. Тому ми бачимо перенасичення ринку гуманітаріями: вчитель української мови, літератури, та інше. А от математики, фізики -- їх досить мало. Тому робота для математиків є всюди. Лише навантаження велике для математика, а зарплата могла би бути кращою. Тим більше, якщо вчитель -- чоловік, то таку роботу я називаю волонтерством. З цього приводу від колежанок чув таке: "Якби не було чоловіка, який оплачує наше "волонтерство", я би вчителькою не працювала". Тому, в принципі, жінки-вчителі мене підтримують. Деякі навіть не розуміють, як це може чоловік вчителем бути. На весь шкільний колектив, в основному, один-два вчителя. Інформатик, математик, іноді трудовик, фізкультурник.
До початку повномасштабної війни у Апостолівський громаді загалом навчалося 2760 дітей. 340 з них разом зі своїми родинами виїхали за межі України, але виявили бажання навчатися дистанційно в українських школах. Проте більшість учнів все ж залишилися на місцях. Після першого року [повномасштабної] війни деякі діти почали повертатися додому на канікули. Тому зв'язок з дітьми майже не губився ніколи. Деякі учениці приїжджали на випускний до України з Польщі.
Вважаю, що основна складність для школярів зараз -- це відсутність атмосфери школи, навчального середовища, адже всі діти як один кажуть, що вдома навчатись просто не хочеться. Поруч є ліжко, холодильник та швидкісний інтернет. Тому спокуса пропустити кілька уроків занадто велика.
Глобальна проблема: батьки на роботі, діти самі по собі. І таким чином немає ніякого контролю за ними. Вони просто вмикають зуми, і їх немає на уроках. Коли ми відкрили гурток інформаційної грамотності, я хотів діток повчити працювати на комп'ютері. Виявилося, що з 4 по 6 клас діти абсолютно забули і навіть не знають назви клавіш на клавіатурі. Вони мені зізнаються: "Ситуація в тому, що у нас коли інформатика, ми просто або йдемо чай пити, або спимо". Бо в когось немає комп'ютера, в когось ще чогось. І справа в тому, що це стосується не тільки інформатики.
Для набору учнів на модулі освітнього центру ми організовували спеціальні вхідні тестування. Ми підбирали або найменш підготовлених учнів, або тих, хто мав сильне бажання навчатися офлайн. За допомогою методистів ми складали план подолання прогалин у знаннях, відпрацьовували основні теми, проводили вихідні тестування, фіксували результати і аналізували відсоток прогресу кожної дитини та середній прогрес групи. У підсумку, середній бал вхідного тесту з математики коливався в межах від 2 до 5 з 20, а на завершення курсу він підвищувався до 10-15. І хоча іноді оцінки були трохи нижчими або вищими, прогрес був очевидним.
Переважна більшість дітей, з якими я взаємодію, належать до нашої громади, а не є переселенцями. Хоча серед них є вимушено переміщені особи, їх кількість невелика — можливо, десяток за весь період. Також до Апостолівської громади приїжджають діти, які гостюють у своїх бабусь і дідусів. Зокрема, у нас були діти з Харкова, Одеси, Дніпра та Кривого Рогу. Поки вони перебувають тут у гостях, вони також можуть відвідувати наш центр.
Також ми прописували гуртки для всіх вікових категорій. Проте діти віком від 5 до 13 років -- це наймасовіша група. Особливо -- 4-6 класи. Для них працюють гуртки ліплення, малювання, ігри, урок інформаційної грамотності. Все, що у нас є, дітям дуже подобається. Буває, що приходять о 8:30, і в 16:30 тільки виходять з центру додому. Можна було б добрати також менших діток, проте ми все ж не дитячий садочок, а освітній центр. Якщо приводять дітей віком 2-4 роки, за ними потрібен відповідний догляд.
Учні 7-8 класів зовсім не мають уявлення про свої майбутні плани щодо вступу. Натомість старші школярі розмірковують так: якщо обирати філологію, то з акцентом на англійську мову, щоб мати можливість жити за кордоном. Юридичний факультет цікавить лише за умови наявності достатніх фінансів. Жодного учня, який би мріяв стати інженером, я не зустрів. Також багато хто прагне вступити на медичні спеціальності: стоматологію чи хірургію. Деякі діти відверто заявляють: "Навіщо вчити математику, якщо можна торгувати м'ясом на ринку і завжди мати гроші".
Яна Глушко, виконуюча обов'язків директора ліцею № 5 в м. Балаклія, Харківська область
Вже два десятиліття я займаюся педагогічною діяльністю. Незважаючи на те, що моя освіта зосереджена на вчителюванні у початкових класах, лише два роки я працювала за цією спеціальністю. Вже 19 років я є частиною колективу Балаклійського ліцею № 5, де займаю посади вчительки трудового навчання та образотворчого мистецтва. Останні шість років я виконую обов'язки заступниці директора з виховної роботи, а протягом останніх двох років також виконую обов'язки директорки цього навчального закладу.
Коли почалася повномасштабна війна, ми прокинулися від вибухів. Вранці приїхали на роботу, не вірячи в те, що відбувається. Наступного дня директорка відпустила колег додому, а заступники залишилися працювати. Як заступниця, я отримала завдання роздати трудові книжки, оскільки вже відчували, що ситуація виходить з-під контролю. Проте сподівалися, що це триватиме лише кілька днів, можливо, тиждень. Але коли почули, що російські війська вже в сусідньому селищі, зрозуміли, що треба рятуватися. Ми з родиною виїхали в найближче, майже безлюдне селище, де знайомі дозволили нам пожити в їхньому будинку. Звідти було видно, як палає наша Балаклія: полум'я та вибухи, місто було охоплене червоним світлом. Потім почалися чутки про наближення російських військ. У якийсь момент стало зрозуміло, що потрібно рятувати своє життя. Як заступниця з виховної роботи, я відповідала за всі державні свята. Усвідомлюючи, що якщо мій ноутбук потрапить до рук окупантів, мені не залишать жодного шансу на виживання.
Залишити місто було надзвичайно складно. Їх перевіряли ретельно, могли забрати все, що завгодно, і справді забрали мій телефон. У чоловіка і сина були нові телефони, і на них не виявилося нічого підозрілого. У моєму ж телефоні, як тільки ми наблизилися до них, з'явився зв'язок і завантажилися всі підписки на Telegram-канали. Я прибрала все, що могла, але без інтернету це було непросто. Спочатку нас не хотіли випускати. Я запропонувала віддати свій телефон в обмін на дозвіл виїхати. На щастя, все обійшлося лише втратою мого телефона.
Ми прибули на Житомирщину, де знаходилася стара хата бабусі мого чоловіка. Пробули там цілий рік. На початку вересня мої колеги почали дзвонити, інформуючи, що інші навчальні заклади починають працювати дистанційно. Я ніколи раніше не обіймала керівні посади, тому не знала, як почати виконувати обов'язки директора.
Більшість моїх колег покинули місто, залишилися лише троє. Я прийняла рішення захищати наш ліцей і наших учнів, адже батьки школярів, які прагнули продовжувати навчання в нашому закладі, часто зверталися до мене. Необхідно було видати дітям документи про освіту. Я зв'язувалася з колегами та учнями, з'ясовувала, у кого є доступ до гаджетів для дистанційного навчання. Усі організаційні питання вирішувала по телефону, працюючи цілодобово. Моя заступниця, яка відповідала за навчальний процес, підтримувала мене, навіть перебуваючи в окупованій зоні. Вона складала розклад і передавала його мені, ховаючи телефон в одязі, щоб пройти рашистські блокпости. Зв'язок був доступний лише на висоті, тому вона піднімалася на дев'ятиповерхову будівлю, щоб передати необхідні дані.
8 вересня 2023 року Балаклію деокупували. Ми почали працювати більш-менш спокійно, але інтернет з'явився не відразу. Спочатку намагалися розпочати навчання з тими дітьми, які виїхали, і мали зв'язок. Але і тих, які були в місті, покинути теж не могли. Десь у листопаді вже почав з'являтися інтернет. З березня по листопад діти взагалі ніяк не навчалися -- особливо, ті, які були на окупованій території. І діти, і вчителі були у такому стресі -- це навчанням було назвати складно. Багато вчителів були без гаджетів, тобто підключалися з телефонів. Але нам було головне зберегти наш заклад і наших дітей.
Наш навчальний заклад налічує 207 учнів, з яких 40 перебувають за кордоном. Деякі з них навчаються через Google Classroom, але переважна більшість одночасно відвідує українські школи та закордонні. Зазвичай це відбувається в країнах з менш жорстким контролем. Крім того, у нашому ліцеї є 19 дітей внутрішньо переміщених осіб (ВПО). З випускників-одинадцятикласників більшість продовжила навчання у вищих навчальних закладах України, і лише двоє обрали закордонні університети. Найпопулярнішими спеціальностями залишаються комп'ютерні технології та IT, а деякі випускники вступають до професійно-технічних училищ, зокрема на спеціальність кухаря.
Є безліч прогалин, особливо у сфері навчання. У нас є діти, які прийшли до школи, коли почався коронавірус, і відразу перейшли на дистанційне навчання. Я висловлюю глибоку повагу вчителям молодших класів, які змогли навчити дітей читати і писати онлайн. Найбільше постраждали молодші та середні класи. Учні дев'ятих і восьмих класів вже вміють читати та писати, тому можуть самостійно опановувати матеріал. Найбільші втрати спостерігаються в математиці та мовах. Деякі предмети довелося адаптувати для онлайн-формату. Наприклад, трудове навчання тепер називається технологією, і основна його діяльність полягає у створенні власного проекту. Якщо раніше в школі це був якийсь виріб, то онлайн це може бути проект ландшафтного дизайну.
Ще одна проблема -- це соціалізація. Деякі діти сиділи в погребах. Навіть коли місто деокупували, все довкола було настільки заміноване, що їм не можна було вільно гуляти подвір'ями. Є діти, які замкнулися в собі, загалі не хотіли спілкуватися. Таким пропонували психологічну допомогу. З психологами у нас в місті дуже важка ситуація -- немає жодного, в жодному закладі. Нещодавно відкрився новий центр, то в ньому є. Але, наприклад, психологиня з нашого ліцею долучилася до лав ЗСУ.
Одного разу сталася ситуація, коли міська рада вирішила подарувати дітям новорічні подарунки. Тоді ми помітили, що молодші школярі, учні 1-2 класів, жодного разу не бачили своїх однокласників і вчительку вживу. Вони спілкувалися лише через екрани, і в реальному житті не впізнавали одне одного, стояли поруч як незнайомці. Така ж ситуація була і з дев'ятикласниками, яких ми запросили: хоча вони знали одне одного багато років, забули, як поводитися в колективі, як спілкуватися, навіть забули про елементарне - зайти і привітатися.
Навчальний рік 2023-2024 ми вже навчалися в нормальному режимі, але той пробіл надолужити мало вдалося: є програма, ми йдемо далі, діти переходять із класу в клас. Тож коли дізналися про проєкт з надолуження освітніх втрат, відразу зрозуміли, що це -- для нас. Одна благодійна компанія побудувала у нашому місті невелике, найпростіше укриття, передбачене тільки для одного класу. Ми маємо можливість по черзі водити туди дітей і по черзі навчаємо їх. Але цього, очевидно, замало.
